ПОЛЬЩА ЗА ПОРОГОМ

Візит Володимира Зеленського до Варшави, заяви українського президента у розмовах з польськими візаві дають змогу знову порушити питання активізації дипломатичних зусиль Польщі на міжнародній арені. Саме зараз, коли питання завершення російсько-української війни перебуває на вістрі уваги світових медіа та впливових політиків.

Діалектичний характер взаємодії Польщі та України відзначається протягом всього періоду широкомасштабного вторгнення Росії. Напередодні нього адміністрація Анджея Дуди намагалася у міру своїх можливостей попередити своїх партнерів у Києві, звісно, не розкриваючи всіх карт.

Власне, якщо ми згадаємо першу президентську каденцію Дуди, то можемо назвати польсько-українські відносини достатньо прохолодними. Однак вторгнення Росії змінило позицію правлячої партії «Право і справедливість», яка оперативно перетворилася на максимально проукраїнську. Воєнних мігрантів радо приймали на території Польщі (тут треба відзначити і той факт, що тисячі українських чоловіків на очах у польських сусідів повернулися додому, воювати проти агресора).

Саме польські політики були серед перших, хто відвідав Київ після того, як росіяни пішли з околиць української столиці.

Підтримка України опинилася в тренді польського істеблішменту, що навіть набуло характеру політичного туризму. Однак той факт, що Польща передала Україні понад 300 танків у перші місяці війни, не обмежившись лише цим напрямом у питанні військової допомоги, не варто забувати. Усвідомлення серйозності російської загрози домінувало у польському політикумі на початку широкомасштабного вторгнення.

Варто нагадати, що для польського істеблішменту властиві заяви про невдячність українців за надану допомогу. Як видається, ця позиція не є монолітною та потребує більш чіткої дефрагментації. «Фактор Волині» можна віднести до першочергових. Протягом останніх років проблема ексгумації жертв Волинської трагедії нарешті зрушила з мертвої точки, що має продемонструвати не лише готовність перегорнути трагічну сторінку спільної історії з дотриманням норм християнської моралі, але і усвідомлення запиту, існуючого у польському суспільстві.

Проте не варто забувати про ірраціональні ревнощі, які демонструє частина польського істеблішменту до відносин України та Німеччини. Ірраціональних з простої причини: товарообіг між Польщею та Німеччиною разів у 15 більший за німецько-український. До речі, минулого року, товарообіг між Польщею та Україною знову перетнув позначку у 10 мільярдів євро зі значним позитивним сальдо для Варшави.

Будемо відвертими: Польща не має намірів відправляти своїх військових до України навіть в разі припинення вогню на фронті російсько-української війни.

Стосовно небажання бачити польських солдатів та офіцерів в Україні, то у нього низка причин, починаючи від не завжди вдалих дій польського контингенту в Іраці і закінчуючи високою вірогідністю кривавих провокацій російських спецслужб проти них на території України. У Кремлі добре розуміють, що у Польщі складно просувати любов до Росії, проте набагато легше поширювати зневагу та ненависть до України.

Володимир Зеленський, закликаючи Польщу до Коаліції рішучих, мимоволі припустився помилки: у травні Дональд Туск разом з німецьким та британським прем’єрами та президентом Франції відвідав Київ саме як один з лідерів цієї коаліції. Її невисокий ступінь рішучості дозволяє прагнути посилення, проте позиція Польщі і без того чітка: міністр закордонних справ Радослав Сікорський ще кілька тижні оголосив, що Польща виділить 100 мільйонів доларів для закупівлі ракет для комплексів Patriot, які перебувають на озброєнні Сил оборони України.

Треба відзначити, що за півроку після «рішучого» візиту Дональда Туска до Києва Кароль Навроцький став президентом Польщі, а антиукраїнські настрої отримали додатковий імпульс.

Втім, сталася ще одна подія: наліт «Шахедів» на Польщу на початку вересня, який показав, що навіть потужне та з перспективою модернізації Військо Польське поки не готове давати ефективну відповідь подібним атакам.

Якщо проаналізувати ситуацію у польському суспільстві, то тренд зростання популярності «Конфедерації» та «Конфедерації Корони Польської» викликає тривогу не лише в Україні. Це, до речі, загальноєвропейська тенденція «простих рішень», що видно по ситуації в Німеччині, де правопопулістська AfD впевнено б’є рекорди популярності.

Проте «конфедерати» розраховують стати опорою Кароля Навроцького у боротьбі за правий електорат, як це вже показав Славомір Ментцен під час другого туру президентських перегонів.

Візит Володимира Зеленського до Варшави (цікавий компроміс – був здійснений з Брюсселя, тобто крок назустріч був позначений) продемонстрував, що конфронтація з українським колегою для Кароля Навроцького не є пріоритетом. Зрозуміло, що польський президент продемонстрував, що він не забуває про Волинську трагедію, але програма візиту Зеленського дозволила йому показати діалог і з Дональдом Туском (підкреслено теплий), і знайомство з маршалком Сейму Влодзімєжем Чажастим, апаратом якого керує Марек Сівец.

Зеленський наголосив, що Польща важлива для України за столом переговорів, і це не просто публічна декларація.

Україна сьогодні потребує можливості якщо не перевернути стіл переговорів, де правила встановлюють у Вашингтоні, то посилити європейську підтримку.

Політичні аванси з уст Зеленського для польського істеблішменту – недостатній стимул, потрібні ще кілька факторів. Насамперед – порозуміння з українського питання по осі Навроцький–Туск та комплекс практичних заходів зі зближення позицій. Буквально тиждень тому міністри внутрішніх справ (!) Польщі та України домовилися про співпрацю у сфері протидії фейкам, цивільного захисту та використання дронів, а спільна польсько-українська комісія визначила місця пошуково-ексгумаційних робіт на 2026 рік.

Маємо наголосити: перебування Польщі за порогом кімнати для переговорів, де говорять про долю України, не відповідає нашим національним інтересам. І інтересам Польщі також.

Євген МАГДА