ЧИ МОЖЕ БУТИ АЛЬТЕРНАТИВА НАТО ДЛЯ БЕЗПЕКИ У ЄВРОПІ? УРОКИ 1930-х І СЬОГОДЕННЯ

НАТО під загрозою: чи можливе інше майбутнє безпеки?

Понад 70 років Північноатлантичний альянс (НАТО) залишався основою європейської архітектури безпеки. Заснований у 1949 році як відповідь на загрозу з боку СРСР, він забезпечував баланс сил і був гарантом миру на континенті. Однак останні роки поставили під сумнів незмінність цієї системи. Ізоляціоністські настрої у США, зростання внутрішніх проблем в Євросоюзі, а також агресія Росії проти України змушують задуматися: чи є альтернатива НАТО, і чи здатна Європа гарантувати свою безпеку самостійно?

Європейська оборонна ініціатива: перші кроки, але не заміна

Відповіддю на потенційну зміну ролі США в європейській безпеці стали нові ініціативи в межах Європейського Союзу. Це, зокрема, PESCO (Постійне структуроване співробітництво), Європейський оборонний фонд, а також зусилля Франції з просування ідеї «стратегічної автономії». Проте ці механізми наразі не є самодостатніми: військові бюджети багатьох країн ЄС залишаються низькими, а політична воля – фрагментованою.

Більше того, країни Східної Європи, які мають безпосередню загрозу з боку Росії, значно більше довіряють НАТО, ніж механізмам безпеки, контрольованим із Брюсселя чи Парижа.

Регіональні формати: потенціал локальної безпеки

На тлі загального занепокоєння зростає інтерес до регіональних союзів – таких як Люблінський трикутник (Україна-Польща-Литва), Північна група чи ініціативи скандинавських країн. Ці союзи можуть забезпечити швидке реагування та гнучке прийняття рішень, але їм бракує стратегічної глибини та ресурсної спроможності, яку має НАТО.

Також у центрі уваги можуть опинитися Франція та Велика Британія – єдині європейські ядерні держави. Вони теоретично могли б стати основою нової системи стримування, але така роль вимагатиме перегляду політики довіри і співвідповідальності з боку всіх членів європейської спільноти.

Історичний прецедент: міжвоєнна Європа і провал колективної безпеки

Ситуація, що складається нині, має тривожні історичні паралелі. У 1930-х роках, після приходу до влади в Німеччині Гітлера, Європа намагалася створити систему колективної безпеки, зокрема через франко-радянський пакт 1935 року. Проте через політичну недовіру, страх перед СРСР, взаємні амбіції та небажання ризикувати, ці ініціативи залишились на папері. Як результат – провал запобігання агресії і початок Другої світової війни.

Головний урок цього періоду – без ефективної координації, взаємної підтримки та рішучості колективна безпека не працює. Європа втратила час у 1930-х роках, покладаючись на дипломатію та ілюзії ізоляції. Сучасні рішення повинні бути швидшими й сміливішими.

Український вимір: ключ до нової безпеки

Україна нині стала епіцентром боротьби за європейську безпеку. Її армія, здобувши унікальний досвід протидії повномасштабній агресії, уже інтегрується в західні оборонні структури, хоч і не є членом НАТО. У разі дестабілізації Альянсу, саме країни східного флангу можуть ініціювати новий оборонний блок – із залученням України як рівноправного партнера.

Висновки: що потрібно Європі вже сьогодні

НАТО залишається найефективнішою та найбільшою системою колективної оборони. Але спиратися лише на США у ХХІ столітті – стратегічно вразливо. Європа має вибудовувати багаторівневу архітектуру безпеки, яка включатиме:

- розвиток оборонного співробітництва в межах ЄС;

- зміцнення регіональних альянсів;

- розширення оборонного партнерства з Україною;

- підвищення військової спроможності та готовності країн-членів до автономних дій.

Вивчаючи досвід 1930-х років, Європа повинна усвідомити: без спільної волі, рішучості та здатності діяти наперед – мир не збережеться.

Олександр Руснак