ВИГНАНІ З РІДНОЇ ЗЕМЛІ: ДЕПОРТАЦІЇ КРЕМЛЯ В ІСТОРІЇ І СЬОГОДЕННІ

Одним зі злочинних інструментів Москви стосовно територій, які інтерпретувала і продовжує інтерпретувати своїми колоніями, завжди були депортації. Совєтський Союз, що прагнув до розмивання національного чинника, насильно масово переселяв людей як всередині своєї території, так і в рамках обмінів населення із країнами-сателітами. У різні часові періоди це були і фіни та естонці, яких виселяли з Ленінграда, корейці, котрих виселяли з Далекого Сходу, чеченці, інгуші та кримські татари, яких під шельмуванням «ворогів народу» депортували зі своїх земель після Другої світової війни. Підпали під ці злочини сталінізму і українці, яких, окрім знищення Голодомором, територіально обмінювали з поляками впродовж 1944-1951 років (найбільш численною була сумнозвісна акція «Вісла»).

Як істинний наступник і апологет сталінського режиму, сьогоднішній уже російський режим також вдається до таких інструментів, особливо в умовах розв’язаних неоімперіалістичних воєн. Під час Другої чеченської війни, що була боротьбою проти прагнення Ічкерії до незалежності від московської метрополії, чеченців з їх домівок розміщували у фільтраційних таборах, де відбувалися масові катування і вбивства. Найбільш трагічно відомим став табір смерті в Чернокозево.  

Кровопролитному повномасштабному російському вторгненню 24 лютого в Україну передували також кроки, які можна класифікувати як депортацію українців. Після визнання «незалежності народних республік Донбасу» в рамках інформаційно-пропагандистської операції відбувалася так звана «евакуація» населення з непідконтрольних окупованих територій. Виявилося, що переселення відбувалося з введенням мешканців в оману і після відзнятих пропагандистських роликів про «порятунок» їх кидали фактично напризволяще.

Вторгнення ще більше проявило назовні увесь цинізм окупанта. Українські міста блокують і безперервно обстрілюють російські війська, не дозволяючи створення гуманітарних коридорів для цивільного населення (а там, де є домовленість, часто мирних жителів під час виходу розстрілюють). Натомість їх виводять, часто насильно, на російську чи окуповані території. Приголомшливу інформацію озвучив президент Зеленський під час нещодавнього інтерв’ю російським журналістам. Йшлося про вивезення, а фактично масове викрадення, двох тисяч дітей з Маріуполя, яких росіяни утримують для обмінного фонду. Згідно з супутниковими фото, у тимчасовому таборі в Безіменному, що на схід від блокадного міста, Росія розмістила близько 5 тисяч людей. Загалом ще цифра переміщених без згоди Києва може становити 40 тисяч, як випливає з заяв віцеміністерки Ірини Верещук.

Яка мотивація агресора в таких діях? Крім очевидного наміру створити пропагандистський образ «гуманітарної місії» (на офіційному рівні російська сторона всіляко заперечує, що цілеспрямовано обстрілює цивільне населення і інфраструктуру), вони переслідують і приховані довгострокові цілі. На початку лютого при Радбезі РФ була створена на чолі з Медведєвим міжвідомча комісія з питань міграційної політики, покликана координувати міграційні процеси з врахуванням «зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці». Через постійний ріст відсотка мусульманського населення, зокрема завдяки залученню трудових мігрантів з Середньої Азії, кремлівські можновладці побоюються посилення екстремізму і навіть запуску дезінтеграційних процесів усередині країни. Крім того, невпинно деградують більшість регіонів Росії внаслідок накладених санкцій і провальність економічної та соціальної політики Москви. Поголовний алкоголізм і наркоманія позначається на якості російського працездатного населення. Тому, очевидно, що для виправлення ситуації виявилися потрібними українці (в цьому контексті слід розуміти і ціль активної паспортизації, яка відбувалась на Донбасі). В сьогоднішніх умовах, коли через злочинні дії російського окупанта насильно депортоване з України мирне населення поставлене на межу виживання, ціна його робочої сили буде встановлена дуже низькою – тому фактично маємо справу з трудовим рабством. Інструментарій кремлівської політики скоріше нагадує середньовічні методики, хоча по всіх параметрах путінський режим власне до середньовіччя і рухає всю Росію.

Павло Лодин, виконавчий директор Центру політичних наративів демократії