НОВИЙ СРСР? ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНІ ТЕРИТОРІЇ В КРЕМЛІВСЬКИХ ПЛАНАХ

Після значних втрат, які визнає публічно для іноземної аудиторії навіть кремлівський спікер Пєсков, російська армія вдається до скорочення фронту активних бойових дій. Вимушений відхід як наслідок проваленого наступу з Київщини та Чернігівщини виявив жахи воєнних злочинів Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших населених пунктів, що демонструє звірства, які готовий вчиняти і вчиняє агресор на тимчасово окупованих територіях. Тепер же офіційні представники ворога заявляють про зосередження сил на «визволенні» Донбасу. Про можливість таких подальших планів зазначають у Пентагоні і добре розуміють в українському Генштабі.

Політичним тлом перед потенційним переформатуванням фронту бойових дій стали заклики лідерів терористичних угруповань на Донбасі про приєднання до росії. Проте в профільному комітеті держдуми рф заявили, що такий крок є поки «передчасним».  Аналогічні побажання пролунали з боку Південної Осетії, де захотіли провести «референдум» до 10 квітня, в Абхазії поки відмовилися від подібної ініціативи.

На думку директора Інституту світової політики Євгена Магди, геополітичні ігри довкола можливого приєднання Абхазії чи Північної Осетії до росії є спробою компенсувати невдачі російської армії. На передній план виходять компенсатори щодо розширення російської території коштом раніше окупованих територій Грузії, тому незрозуміла пасивність грузинської влади, зважаючи на перекидання великої частини контингенту з Південного Кавказу. Схожої ситуації не слід очікувати в Нагірному Карабаху. Що ж до так званих «донецької і луганської народних республік» окупант поставив за мету своїм маріонеткам приєднання в адміністративних кордонах відповідних областей України. Це «перемога» Кремля, яку планують «продавати» власному населенню і використовувати у перемовинах з Києвом. Крім того, для Москви стратегічно важливо забезпечити, щоб вода пішла до окупованого Криму. Тому росія не тільки намагатиметься захопити місто-мученик Маріуполь, але й вийти на кордони Донецької і Луганської областей, лише після цього приступивши до реального переговорного процесу. На сьогоднішній момент російська переговорна позиція слабка, їй потрібен хоч якийсь військовий успіх в рамках так званої «спеціальної військової операції».

Немає поки однозначної реакції на повномасштабне вторгнення рф з боку окупованого Придністров’я. Попри перебування на його території постійного угрупування російських військ (та й сама «армія Придністров’я  підпорядковується російському командуванню), ні в 2014 році, ні тепер там, схоже, не бажають бути втягнутими у війну в Україні. Тамтешнє керівництво, яке крім російського впливу контролюється місцевим холдингом «Шериф», бажає зберігати свій статус-кво «сірої зони» зі всіма особливостями політичного і економічного життя. Власне успішний опір українських збройних сил, що не дозволяє окупанту просуватися зокрема і на південному напрямку, є на сьогодні тим запобіжником, який дозволяє мешканцям окупованого регіону Молдови (а разом із ним – і всієї країни-сусіда) бути поки не втягнутими у криваве протистояння, розпочате в Україні.

У російських ЗМІ звертають увагу, що владі вдалося повторити так званий «кримський консенсус» 2014 року. Це демонструють нинішні соціологічні рейтинги путіна та його політсили. Не виключено, що таким карт-бланшем може скористатися в кремлі, де, попри початковий провал власної армії, досі марять імперськими амбіціями, поширюючи цей пропагандистський угар серед населення. Російське законодавство дозволяє президенту ініціювати референдум щодо міжнародних договорів, що може бути використано для більш амбітної цілі проголошення нової Союзної держави (тим більше цьогоріч випадає 100-річчя створення СРСР). Його потенційні контури можуть включати створювані десятиліттями квазіреспубліки на колишньому постсовєтському просторі та Білорусь, яку росія намагається остаточно поглинути. Однак є одна суттєва перепона цьому – спротив української армії і всього українського народу. Спротив, який може виявитися і останнім цвяхом в домовину недоімперії.

Павло Лодин, виконавчий директор Центру політичних наративів демократії