ПРЕЗИРСТВО НА СХОДІ: ЯК КРЕМЛЬ ВТРАЧАЄ СВОЮ ПОЛІТИЧНУ ВАГУ В АЗІЇ

З розгортанням повномасштабної війни в Україні з лютого 2022 року з москви постійно озвучують, що воюють саме з Заходом. Такі пропагандистські кліше особливо часто можна почути на тлі постійних поразок від української армії для демонстрації того, що, мовляв, по іншу сторону противником є весь альянс НАТО. Однак основним адресатом таких повідомлень є впливові гравці в азійському регіоні, чию політичну увагу жадає привернути російський режим. Це створює в кремлівській свідомості хибне уявлення про приналежність чи то до уявного клубу лідерів Сходу, чи то виразника інтересів Глобального Півдня (термін Світового банку на позначення низки держав в Азії, Африці, Латинській Америці та Карибському басейні), який начебто «потерпає» від насильного західного домінування. В такій картині світу росія грає роль своєрідного військово-політичного тарана, який відкрито кидає виклик Заходу і сформованій ним міжнародній системі. Однак насправді впливові гравці на Сході, будь-то Китай чи Індія, лише з презирством спостерігають, як кремль програє і втрачає останки свого колишнього впливу. Бачать це й інші країни регіону, зокрема і ті, які раніше орієнтувалися на москву як центр сили.

Це створює для путінського режиму особливо уразливе становище, адже з початком відкритої конфронтації там розраховували на «розворот на Схід» як у політичному, так і економічному плані. Однак азійський ринок аж ніяк не здатен замінити уже де-факто втрачений для росіян європейський газовий і нафтовий ринки, що забезпечували левову частину надходжень до федерального бюджету. Всі розповіді про нові проєкти Сили Сибіру, про постачання газу в Індію чи Пакистан, створення «турецького газового хабу» - все це слабкий блеф в уже програній стратегічно економічній партії. Пекін і Нью-Делі є бенефіціарами такої ситуації, купляючи потрібні енергоресурси в москви зі суттєвими знижками.

Ситуація в політичній площині є також далекою від того, на що сподівалися у кремлі. Лідеру КНР, можливо, і цікаво було поспостерігати збоку за потугами путіна, коли той відкрито кинув виклик Заходу і всій нинішній системі міжнародних відносин. Однак на практиці після більше як пів року «спеціальної військової операції» для Піднебесної вже стає зрозуміло, що російський режим демонструє абсолютну неспроможність і військово рухається до поразки в Україні. Відкриті звірства над мирним населенням і знищення цивільної інфраструктури як прояв злості від безпорадності армії на полі бою сприймається в азійських впливових столицях як ознака слабкості, а не сили. Це вже проявилося в тому, що Китай та Індія на майданчику ООН не підтримали ініціативу рф, щоб члени Генеральної Асамблеї голосували таємно за резолюцію, яка засуджувала анексію окупованих територій чотирьох областей України. Зустріч путіна і Сі Цзіньпіна в середині вересня в рамках саміту Шанхайської організації співробітництва в Самарканді не стала «хедлайнерською», а швидше прохолодною.  Запізнення ж низки азійських лідерів на розмови з кремлівським диктатором стали доволі показовими щодо його сьогоднішнього місця і ролі на політичній шахівниці Сходу.

Можемо спостерігати всі ознаки наближення кінця для такого політичного дітища москви як ОДКБ. Після чергового загострення в Нагірному Карабаху вкотре не отримала запитувану допомогу Вірменія, всередині якої зазвучали політичні голоси щодо виходу країни з так званої безпекової організації. Нове прикордонне зіткнення спалахнуло у вересні між киргизами і таджиками. Жоден з членів ОДКБ, за винятком ручного білоруського диктатора лукашенка, на офіційному рівні не підтримав окупацію українських територій, а Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан нагадали своїм громадянам про кримінальну відповідальність у випадках участі в оголошеній рф мобілізації. Лакмусовим папером суттєвого падіння авторитету кремля в регіоні став публічний виступ перед путіним таджицького президента Емомалі Рахмона, де той вказав на проблеми двосторонніх відносин і закликав поважати його народ.

Війна в Україні суттєво перенапружила політичні і військові ресурси путінського режиму та ослабила його. Кремлівський диктатор у своїх чудернацьких виступах часто любив звертатися до фольклору – і нинішня ситуація цілком нагадує фінал російської казки про золоту рибку. Загадування бажання кинути виклик Заходу та опинитися в клубі переможців, які визначатимуть новий світовий порядок, вилилося, в підсумку, у розбите корито і презирство сильніших гравців. Консолідація влади Сі Цзіньпіном після XX з’їзду Комуністичної партії Китаю також навряд є рятівною соломиною – Пекін налаштовується на тривалу конкуренцію зі США та його союзниками. А от на азійського партнера-невдаху, який володіє значними ресурсами, військовою безпорадністю і політичною недалекоглядністю, таки дивитиметься вже зовсім по-іншому…

Павло Лодин, виконавчий директор Центру політичних наративів демократії