РІЗНІ ЛІГИ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ

Світова політика – це не зібрання високоморальних джентльменів і леді, що дотримуються прийнятих серед людей принципів співжиття. Насправді – це постійні торги, вимушені компроміси і неминучі зради. Можна спробувати виправдатися тим, що ми у такому випадку бачимо лише кухню, а кінцевий результат насправді може виглядати більш гламурно.

Проте для пересічних спостерігачів найбільший емоційний відгук викликає саме темний бік політики. До прикладу, з точки зору загальнолюдської моралі важко зрозуміти, чому агресор не завжди отримує по заслугах, а жертву часто примушують до капітуляції. Показовим кейсом тут виступає російсько-українська війна. Чому притомні держави часто голосують за антиукраїнські резолюції в ООН? Чому Україні як жертві агресії деякі уряди відмовляють у військовій допомозі, хоча згідно зі статтею 51 Статуту ООН вона має право на допомогу інших членів Об’єднаних Націй у випадку нападу? Чому, нарешті російська федерація, яка порушила всі можливі норми міжнародного права і моралі, вчинюючи масові воєнні злочини, все ще перебуває в ООН та інших міжнародних організаціях, а не є світовою парією?

Такий розвиток подій просто в черговий раз підтверджує той факт, що у світовому співтоваристві, як і у спорті, існують різні ліги держав. Кожна ліга займається своїм рівнем проблем: наддержави та великі держави намагаються розв'язувати геополітичні питання, що включають контроль над простором на регіональному та глобальному рівнях, а менші за впливом держави реалізують локальні і більш приземлені  завдання, пов’язані із пошуком союзників та створенням міжнародних коаліцій часто з метою виживання.

Виходячи зі свого статусу, глобальні гегемони самі вирішують, які принципи і норми міжнародного права і в якому обсязі вони виконуватимуть у кожній конкретній ситуації. Крім того, провідні держави досить жорстко слідкують за дотриманням міжнародного права з боку інших міжнародних суб’єктів, втручаючись у процес наприклад під виглядом «гуманітарної інтервенції». Повністю підтверджується старе латинське прислів’я «Quod licet Iovi, non licet bovi» («Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику». Свідомість політичних еліт глобальних лідерів не сприймає самостійних дій з боку маловпливових суб’єктів: за кожною із них неодмінно має стояти інша глобальна держава.

Саме тому, московське керівництво не вважає Україну самостійною стороною війни, а сприймає як антиросійський інструмент США і «колективного Заходу». За цією ж логікою, будь-які переговори потрібно вести не з Києвом, а з Вашингтоном чи Брюсселем. Так само ситуацію бачить і Китай: на його думку, Київ через припинення вогню повинен підготувати ґрунт для перемовин старших партнерів, які, зрештою, і врегулюють «українську кризу».

На жаль, рф все ще розглядається провідними світовими потугами як гравець вищої ліги, рівний за статусом партнер. Основними причинами цьому є живучі стереотипи на Заході про геополітичну важливість росії;  залишки російського статусу наддержави у вигляді ядерної зброї та постійного членства у Раді Безпеки ООН, а також прагнення не відштовхувати москву остаточно в обійми Китаю з одного боку, та прагнення Пекіну зробити рф частиною глобальної антизахідної коаліції з іншого. В цьому і полягає розгадка антиукраїнських голосувань в ООН, незрозуміла для звичайної людини м’якість у ставленні до рф з боку деяких світових столиць та недостатня допомога Україні, яка захищає вільний світ від нашестя новітніх варварів.    

Сергій Федуняк, стипендіат програми Фулбрайта-Кеннана; професор кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

Фото © Richard Foster | Financial Times