РОСІЙСЬКА ЦЕРКВА ЯК ІНСТРУМЕНТ ІМПЕРСЬКИХ АМБІЦІЙ КРЕМЛЯ: РЕВАНШИЗМ ТА ЗАГРОЗА ТУРЕЧЧИНІ

У третю річницю повномасштабного російського вторгнення Вселенський Патріарх Варфоломій І продемонстрував солідарність з Україною, засудивши російську агресію та виступивши проти імперських амбіцій. Він підкреслив, що це є не просто конфліктом між націями, а моральним іспитом для Європи і всього світу. Натомість російське духовенство дедалі частіше озвучує реваншистські ідеї, які виходять за межі суто релігійної дискусії і перетворюються на пряму загрозу міжнародній стабільності. Останні заяви митрополита Сімферопольського та Кримського Тихона щодо майбутнього контролю Росії над Стамбулом є відвертим викликом суверенітету Туреччини. Це підтверджує, що Кремль більше не приховує масштабу імперських амбіцій, а Російська православна церква (РПЦ) стала системним інструментом реваншизму.

Ще російські імператори прагнули захопити Константинополь і Стамбул, перетворивши їх на третю столицю Святої Русі, тобто Російської імперії. Підпорядкування Вселенського патріархату було ключовою метою, яка дозволила б контролювати світове православ'я. Подібні намагання простежуються від часів Петра І, Катерини II, Миколи I (що стало головним мотивом Кримської війни) і аж до Першої світової війни, коли Російська імперія прагнула поставити «хрест на Софію».

Московське духовенство дедалі активніше поширює ідеї про необхідність повернення «історичних» територій, зокрема Константинополя, маніпулює історією Візантії, використовуючи її як виправдання для територіальних претензій. Використання церкви для поширення імперських наративів стає системним явищем, яке вже не обмежується лише внутрішньою пропагандою, а впливає й на міжнародні відносини. Це вже не релігійна суперечка, а цілеспрямована політична стратегія. Ідеї повернення Стамбула, що лунають із вуст духовенства, є частиною ширшої імперської доктрини, яка передбачає не лише військову агресію, але й маніпуляцію свідомістю вірян. 

Використання історичних маніпуляцій для виправдання загарбницьких намірів — давній прийом Кремля. РПЦ відіграє ключову роль у формуванні міфу про «історичну місію» Росії. Московські попи вже бачать себе правителями нової Візантії, мріючи стерти мечеті Стамбула та перетворити Айя-Софію на символ російської величі.

Заяви російських релігійних діячів дедалі більше акцентують на необхідності перегляду сучасних кордонів, що виправдовує експансіонізм через релігійні та історичні наративи. Кремль і РПЦ створюють паралельну реальність, у якій всі сусіди Росії є їхніми «історичними територіями».

Кремль активно використовує релігійні громади за кордоном як механізм політичного впливу, поширює реваншистські настрої та готує суспільну думку до нових конфліктів. Тактика, яку Росія застосувала в Україні, може повторитися і щодо Туреччини.

Путінський режим лише продовжує справу своїх попередників, використовуючи релігійний фактор як виправдання власних загарбницьких амбіцій. Росія не обмежиться Україною. Наступним об’єктом її інтересу може стати Стамбул. Поки Кремль готує ґрунт для подальшої експансії, Туреччина має вирішити, чи буде вона діяти превентивно у відповідь на цю загрозу. Використання релігії як політичного інструменту є небезпечною тенденцією, яка може мати далекосяжні наслідки для міжнародної безпеки.

Павло Лодин