САГА УКРАЇНИ ТА ЄВРОПИ: У ПОШУКАХ НЕВТРАЧЕНОГО ЧАСУ

Безсумнівно, повномасштабне вторгнення рф, що розпочалося 24 лютого 2022 року, є не тільки загрозою для існування України, але й викликом для існування Європейського Союзу як такого. Очевидно, що вступ України в ЄС - є одним з факторів якнайшвидшої перемоги над кремлівською тиранією. Тому, проблема успішної реалізації євроінтеграційної політики Києва вже давно вийшла за рамки самоідентифікації українського народу та набула статусу питання самовиживання європейської цивілізації.

Такий силогізм абсолютно зрозумілий європейським функціонерам. Про це свідчить безумовне надання Європейською Радою Україні статусу кандидата в члени Європейського Союзу, що було ухвалене 23 червня цього року. До цього кожне рішення щодо євроінтеграційного поступу України було пов’язано з виконанням низки умов, що висувалися перед офіційним Києвом з боку чиновників євроінституцій.

Проте, саме по собі надання Україні статусу кандидата в члени ЄС не може переламати ситуацію на полі бою. Навпаки, ця подія стимулювала Кремль збільшити варварство з метою залякати як українців, так і європейців. 14 липня кремлівські кати завдали ракетного удару по будівлі з офісними приміщеннями в центрі Вінниці, в результаті чого загинуло 26 осіб. В ніч на 29 липня рашисти без суду та слідства стратили 53 українських військовополонених, завдали ракетного удару по колонії в населеному пункті Оленівка, Донецької області, де окупаційною адміністрацією утримувалися бійці батальйону «Азов». 4 серпня російська артилерія завдала удару по зупинці громадського транспорту в Торецьку, в результаті чого загинуло 8 цивільних жителів міста. Перед цим, 25 червня зс рф захопили Сіверськодонецьк – столицю Луганської області, а 3 липня окупували останнє велике місто Луганщини – Лисичанськ, зруйнувавши при цьому 90% цивільної інфраструктури міст та вбивши сотні мирних жителів. А вершиною прояву дегуманізації російської держави стала вчинена солдатом зс рф публічна кастрація українського військовополоненого.

Фактична констатація даних подій демонструє те, що розробка стратегій при веденні війни вимагає врахування такого параметра як час. Зрозуміло, що у великих структурах не прийняття поспішних рішень неможливе в принципі. Але в ситуації війни зволікання може призвести до знищення самої структури. Такий сумний досвід вже є в історії відносин України з Європою.

16 вересня 1658 року між Гетьманщиною та Річчю Посполитою було укладено Гадяцькі Угоди. Це була спроба з боку гетьмана Івана Виговського та польської корони припинити війну між поляками та українцями, що спустошувала Річ Посполиту з 1648 року. Прагматичний крок, що мав на меті урівняти в правах українців з двома іншими народами Речі Посполитої – поляками та литовцями, міг стабілізувати соціально-політичну ситуацію та зберегти одну з найбільших федеративних країн пізнього середньовіччя. Проте, Гадяцькі Угоди були запізнілими – війна точилася надто довго і процес дестабілізації був вже незворотним. Широкі козацькі маси не підтримали ідей Виговського і це коштувало йому гетьманської булави.

Відомий американський історик Тімоті Снайдер у своїй книзі «Перетворення націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999» називає Гадяцькі Угоди останнім шансом зберегти Річ Посполиту, який випав занадто пізно – інституційна готовність еліт до трансформації йшла в розріз з демократичними тенденціями. Після 1658 року український народ очікували 3 століття Кремлівської неволі, а польський – три поділи Речі Посполитої. Головним бенефіціаром тих подій виявилася Росія.

Уроки історії чудово розуміють у Варшаві, тому президент РП Анджей Дуда закликає країни ЄС, зокрема ФРН, не порушувати свої зобов’язання щодо надання  Києву військової допомоги. Суголосним своєму польському колезі є Президент України Володимир Зеленський, котрий, прагнучи негайного припинення нелюдських злочинів кремлівської диктатури, звертається до країн ЄС з закликом визнати рф державою терористом, а також не затримувати військову та матеріальну допомогу Україні, що є необхідною для перемоги над спільною для всієї Європи загрозою – рашизмом.

Сергій Федуняк, стипендіат програми Фулбрайта-Кеннана; професор кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича