СПОКУСА ЛЕГКИМ МИРОМ

Пішов четвертий місяць російської агресії. Виникла вже певна рутина, що несе за собою не лише звикання і пристосування до нових обставин, але й неминучу «баналізацію» війни і її відхід на периферію свідомості. Останнє насамперед стосується зовнішніх гравців, для яких  бажання повернутися до звичного стану проявляється все більш помітно. В європейських столицях все голосніше лунає гасло «мир за будь-яку ціну». Історія свідчить, що миру як правило вимагають від слабшої сторони і її коштом.  

Що ж стоїть за цією кампанією? Насамперед страх перед ескалацією конфлікту і втягнення в нього держав-членів НАТО, що з високою ймовірністю може перерости в обмін ядерними ударами. Також варто відзначити, що свідомість західних еліт ніяк не може відмовитися від традиційного геополітичного мислення, в якому малі держави завжди були розмінними монетами у боротьбі провідних гравців за контроль над простором. Тому цілком природним видається бажання домовитись з росією коштом України. Сюди також можна додати егоїстичне бажання великого західного бізнесу нарешті покінчити з обтяжливими санкціями і повернутися на прибутковий російський ринок.  

Інтереси ініціаторів «миротворчої» кампанії і рф об’єктивно зійшлися – путіну потрібне перегрупування і нарощування сил з метою остаточного вирішення «українського питання». Для цього кремль кинув у бій всі свої найвпливовіші «консерви»: з’явився італійський «друг Сільвіо» з ідеєю переконати українців погодитись на умови путіна. Більше того, навіть вийняли з нафталіну дідуся Кісінджера з його порадами Україні віддати агресору частину території в обмін на мир.

Таке вже колись було. Згадаймо, як в 1938 році Велика Британія і Франція викручували руки Чехословаччині, щоб остання пішла на поступки Гітлеру в судетській проблемі. Головним аргументом на користь умиротворення нацистів була неготовність європейських народів, що ще не вийшли зі страхіть першої світової війни, проливати кров за «якусь» Чехословаччину. Як результат, відбулася нова, більш кривава світова війна, якої ніхто не уникнув.

На жаль, досвід показує, що у ситуації, коли потрібні рішучі дії, політики або не роблять нічого, або ж вдаються до, як їм здається, найпростіших кроків. Простіше спробувати «нагнути» Україну, ніж розробити і неухильно дотримуватися скоординованої стратегії по протидії рашистському режимові, що вже перетворився на глобальну загрозу. Легше вдаватися до звичної політики «договірняків» в надії на умиротворення агресора. Але історія вчить, що ілюзорна простота у політиці б’є по самих її прихильниках. Не хотілося б повторення трагедії вересня 1939 року через лінощі, жадібність і боягузтво політиків.  Легкого миру не буває.

Сергій Федуняк, стипендіат програми Фулбрайта-Кеннана; професор кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича