ВІЛЬНЮСЬКИЙ САМІТ І УКРАЇНА: ОЧІКУВАННЯ ТА ПЕРЕСТОРОГИ

Вільнюський саміт НАТО, що відбудеться 11-12 липня 2023 року, все частіше називають доленосним і рубіжним на шляху закладання основ нової системи безпеки на європейському континенті та й у світі загалом. Мова йде про різке нарощування Північноатлантичним Альянсом військово-політичних спроможностей впливати на регіональну та глобальну безпеку. За словами міністра закордонних справ Литви Габріелюса Ландсбергіса, цей захід «стане історичним через його досягнення, або через втрачені можливості». Вже скоро стане очевидним, чи дійсно держави-члени Альянсу наважаться перейти на якісніший рівень у підготовці до відповіді на новітні загрози і виклики, чи ж відбудеться чергове зібрання з низкою традиційних декларацій і занепокоєнь.

У цьому контексті значущість Вільнюському саміту надає «українське питання»: рівень готовності Сполучених Штатів та їх союзників інтегрувати Україну засвідчить стратегічну спроможність Північноатлантичного Альянсу стати глобальним безпековим лідером. Попри війну наша держава виглядає очевидним набуттям оборонного союзу, потужним ресурсом підсилення його  військової спроможності на східному фланзі і, що не менш важливо, визначальним чинником мобілізації західної цивілізації на ціннісній основі. Зрозуміло, що Київ зараз не отримає запрошення на вступ до Альянсу, проте важливо зафіксувати документально і запустити інституційно та інструментально цей процес. На цю мить понад два десятки держав-членів принципово готові розпочати підготовку до приєднання України. Поки що мова не йде про якісь точні часові терміни, тут важливо просунутись далі від рішень та філософії Бухарестського саміту 2008 року і перейти від порожніх декларацій до конкретних дій.  

Зараз виглядає так, що держави-члени Альянсу все ще не готові зробити  рішучий крок назустріч євроатлантичним прагненням України. Цьому є, насамперед дві причини – політична та інституційна.. По-перше, в головах західних еліт міцно сидить бажання за будь-яку ціну уникнути втягнення у війну з рф, що, на їхню думку, майже неминуче переросте у обмін ядерними ударами. Цьому сприяє і російська пропаганда, що часто небезуспішно нав’язує думку про те, що Україна робить Захід заручником, втягуючи його у конфлікт з Росією. Все це паралізує волю Альянсу до спротиву можливій агресії з боку Москви, при тому, що існує суттєва військово-технічна перевага над рф та її союзниками. Як наслідок, залишається навіть сумнів, що у випадку використання Росією тактичної ядерної зброї проти когось із держав-членів з Центрально-Східної Європи буде аналогічний удар у відповідь і що Альянс не сховається за черговим «глибоким обуренням» та посиленням санкцій.

По-друге, відсутній механізм уведення у дію Статті 5 Статуту, оскільки досі НАТО не зазнавав нападу на одного із своїх членів у вигляді вторгнення збройних сил іноземної держави. Тому процедура реагування, а простіше кажучи, алгоритм вступу у конвенційну війну, не відпрацьована і на цей момент не існує відповідної інфраструктури. Альянс поки що не має на сході Європи та на Балтиці  достатніх сил та ресурсів навіть для створення ефективної оборони у разі російської військової агресії. На додачу, навіть  формулювання вказаної статті не вимагає надання саме військової допомоги з боку союзників у випадку нападу, за що із задоволенням сховаються деякі держави.

          Підсумовуючи вищезазначені причини, можна зробити висновок, що у випадку вступу України, НАТО змушений буде виконувати союзницькі зобов’язання стосовно одного із своїх членів, а це майже неминуча війна із важкими і непередбачуваними наслідками для міжнародної системи. Як можна розвіяти це занепокоєння Альянсу? Фактично, НАТО вже втягнутий у війну, хоча й на найнижчому рівні, і це повинні визнати США та їх союзники. Відбуваються масовані постачання зброї, боєприпасів, розвідувальної інформації, в суміжних до України державах-членах Альянсу функціонує ремонтна та логістична база. Наші партнери надають нам надзвичайно потужну економічну допомогу та політичну підтримку в міжнародних організаціях. По суті, НАТО залишилося зробити лише останній крок – залучити власні війська у відбитті російської агресії. Таким чином, з повною долею впевненості можна стверджувати, що партнерські відносини між Україною і Альянсом перейшли у союзницькі.  Отже, останній крок по документальному оформленню цього статусу бачиться не таким складним. Щодо іншого занепокоєння, то вважаю, що Київ, зважаючи на внутрішньополітичні особливості деяких держав, майбутніх союзників, не вимагатиме відразу після вступу імплементації Статті 5 і продовжуватиме нести тягар війни самостійно, що сприятиме уникненню безпосереднього зіткнення НАТО і Росії. Однак певні гарантії безпеки все ж мають бути наданими  Україні однією чи кількома державами-членами Альянсу і тут за основу можна взяти положення проєкту Київського безпекового договору.

         Як виміряти успішність саміту для України і Альянсу? Це насамперед, підняттям рівня інституційної взаємодії у вигляді перетворення  Комісії Україна-НАТО на Раду Україна-НАТО, що дасть можливість запустити багаторівневий механізм взаємної інтеграції. Ще одним результатом могло б бути надання Києву безпекових гарантій на період підготовки до членства, хоча в умовах війни з Росією це виглядає малоймовірним. Головне, щоб Альянс реально розпочав процес приєднання України з чіткими проміжними етапами і часовими рамками.   

Сергій Федуняк, стипендіат програми Фулбрайта-Кеннана; професор кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича