ВИВЧЕНА БЕЗПОРАДНІСТЬ РОСІЯН. ЧИ ВАРТО ОЧІКУВАТИ СПРОТИВУ?

На тлі роковин повномасштабного російського вторгнення головний політичний в’язень кремля Олексій Навальний опублікував «5 пунктів громадянина Росії, який бажає добра своїй країні». І хоча погляди опозиційного політика з його сумнозвісним «Крим  - не бутерброд» щодо оцінки окупації півострова у 2014 році чи шовіністичним дописом про «гризунів» під час нападу на Грузію у 2008 році таки суттєво змінилися (а будь-які переміни на краще слід вітати), виникають сумніви щодо нинішньої ваги подібних закликів. Чи є він тим камертоном, здатним побудити критично налаштованих до режиму росіян до рішучих дій? Поки картина, що спостерігається, змушує сумніватися в цьому.  

Від Навального прозвучали правильні речі, які, безумовно, розділяють і українці як жертви цієї безглуздої і кривавої війни. Йшлося і про вимогу негайно вивести російські війська, і про необхідність розслідування воєнних злочинів з притягненням винних до відповідальності, і вже про однозначний статус Криму, який має бути повернутий Україні. Навіть про вимушеність росіян у майбутньому платити компенсації за завдану шкоду. Однак, при цьому, було заявлено про виключну відповідальність путінської диктатури, адже та, мовляв, покладається тільки на ув’язнених і примусово мобілізованих, а не добровольців. На жаль, це не відповідає дійсності, що демонструє зокрема соціологія.

«Стан російського суспільства можна назвати аморальним», - такий заголовок обрали у «Новій Польщі» для матеріалу інтерв’ю з російським соціологом, науковим керівником «Левада-центр» Львом Гудковим. Першопричиною такого аморального стану є авторитарна політична система в Росії, поглиблення економічної нерівності, що призвело до почуття відчаю та безнадії. Державна пропагандистська машина була дуже ефективною у формуванні громадської думки, впровадженні культури недовіри та цинізму. Влада створила менталітет облоги, за якого багато росіян справді вважають, що країна зазнає нападу з боку іноземних сил і що дії уряду необхідні для національної безпеки.

Це і вилилося у постійну підтримку війни на рівні 70-75 %, що розвінчує ілюзорність заяв Навального. Звичайно, внутрішньої мотивації воювати немає - понад 50% хочуть припинення воєнних дій та початку мирних переговорів. Однак всупереч такому небажанню, таки покірно йдуть служити, підкоряючись тиску. Це нагадує психологічний ефект вивченої безпорадності у росіян.  

Хоча Гудков вважає себе лібералом, однак позицію російської опозиції окреслює як страусину. Опозиціонери не змогли забезпечити життєздатну альтернативу нинішньому уряду і запропонувати позитивне бачення майбутнього країни. Відмову від визнання реальності з боку ліберальних політиків називає найгіршим видом інтелектуальної боягузливості. Адже внаслідок численних соціологічних перевірок виявилося, що готовність росіян правдиво давати відповіді на питання не відрізняється від багатьох європейських країн. У Франції, до прикладу, ця готовність є навіть меншою.

Так що маємо цифри підтримки, які відповідають реаліям російській дійсності. На жаль, Навальний і його команда не використали свій вплив і можливості раніше для формування громадської думки, адже після початку російсько-української війни у 2014 році продовжували розставляти акцент у критиці влади на протидії корупції. З небагатьох впливових російських політиків, хто намагався тоді говорити про війну, зокрема провівши розслідування про участь псковських десантників, був Борис Нємцов. Однак 27 лютого 2015 року був цинічно розстріляний кілерами під стінами Кремля.

Нещодавно кремлівський диктатор задля народної мобілізації публічно озвучив страхи, які існують. Мовляв, Захід «прагне» розчленувати росію, щоб російський народ розпався на «московитів і різних уральців». Тобто головним дестабілізаційним чинником названі національні відцентрові рухи, а не ліберальна опозиція. Заяви Навального, що демонструють зміну його позиції в порівнянні з попередніми роками, в нинішніх динамічних процесах виглядають уже дещо запізнілими. Потрібно шукати ті нові меседжі і способи їх донесення, якими таки вдасться розворушити байдужість росіян, не намагатися монополізувати голоси критиків путінського режиму на Заході, вважаючи національні рухи опонентами і навіть маргіналами (хоча історичний досвід боротьби за незалежність у 1990-х роках на Кавказі свідчить про зворотне). Або ж визнати, що «прекрасна Росія майбутнього» поки ілюзія, що немає під собою фундаменту. Можливо, на противагу пустим деклараціям, закладання такого, поки крихкого, але все ж фундаменту спостерігаємо сьогодні у подіях в прикордонних російських областях. Хто його знає…

Павло Лодин, виконавчий директор Центру політичних наративів демократії