ЗАБУТІ ЗВИТЯГИ ДАВИДА: ЯК СЛАБШІ ПЕРЕМАГАЮТЬ І ЗМІНЮЮТЬ ХІД ІСТОРІЇ

Старозавітна історія про те, як менш розвинений фізично Давид перемагає «непереможного» Голіафа і закладає потім могутню царську династію, стала класичною. З одного боку, вона слугує прикладом мономіфу, згідно з Джозефом Кемпбелом, коли герой, долаючи всі труднощі, врешті проходить ініціацію і згодом повертається додому. З іншого боку, оповідь демонструє одну із християнських засад, коли не завдяки якомусь особливому походженню (в міфах – часто божественному), а завдяки власним зусиллям  і роботою над собою може досягти значного – зокрема і обіцяного Царства Божого. Зрештою, на християнських джерелах постала і західна цивілізація в тій формі, в якій ми знали її ще донедавна.

І цей християнський сюжет певною мірою завжди відтворювався. Звернімося до американської історії. Чи могла у XVIII столітті наймогутніша Британська імперія уявити, що їй не вдасться переломити опір заокеанських заколотників, що це не виллється в національну-визвольну війну і постання нової держави. Але врешті американські «давиди», попри відсутність, здавалося, козирних карт у рукаві, перемогли тодішніх «голіафів».  І не просто перемогли, а через менш ніж 200 років посунули британців на місці світового лідера.

Пройде ще менше століття і на капітолійських пагорбах прозвучить про необхідність народу, що так же бореться за свою свободу, змиритися. Прозвучить, що перед агресором потрібно поступитися у вимогах та й статус агресора буде ставитися під сумнів. Натомість сторона, яка обороняється, буде представлена як неконструктивна, «недостатньо» вдячна за надану підтримку і така, що «прагне» до продовження війни. Прозвучить те, що годі було уявити з уст лідера демократичного світу. Та й статус лідера тепер все частіше оспорюється.

У словесній перепалці, яка виникла в Овальному кабінеті під час візиту президента Зеленського, навряд є переможці. Навряд господарю Білого дому вдалося закріпити образ сильного гравця, який, мовляв, відстоює таким чином американські інтереси. Європейські лідери виявили солідарність, висловивши підтримку Україні. Винятком став уже звично угорський прем’єр Віктор Орбан. Показовою є і реакція серед американського політикуму, зокрема і колишніх соратників. Так, ексрадник президента США Джон Болтон зазначив, що Дональд Трамп та Джей Ді Венс не віддзеркалюють думку більшості американців і висловлена ними позиція на користь росії – це лише їх особиста думка.

Українці у своїй боротьбі демонструють сьогодні колективного Давида. І тому президент Зеленський саме в такій ролі продовжив діяти на перемовинах, не даючи забути, де існує чіткий поділ між добром і злом, цивілізацією і варварством у цій битві. «Вільний світ має підтримати Україну. Я був і залишаюся підтримувати Зеленського», - така сьогодні проста формула, озвучена колишнім очільником європейської дипломатії Жозепом Борелем.

Жаль, що нинішні політичні нащадки Вашингтона забувають про аспекти власної ж історії. Забувають, що саме воля до боротьби за свободу, а не фактор зовнішньої допомоги (у випадку історії США – французької та меншою мірою, іспанської), на якому так акцентують сьогодні, врешті дозволила здобути омріяну незалежність. Жаль, що забуваються християнські максими, попри апелювання до релігійних почуттів свого виборця. Максими, в яких зло іменується злом, а добро – добром. Зрештою, не все ще втрачено - і для американської політичної еліти є ще час зайняти правильне місце в історії. Яка, як бачимо з битви Давида з Голіафом, чи битви американських колоній за незалежність, часто рухається по схожому сценарію перемоги слабшого над могутнішим ворогом.

Павло Лодин, виконавчий директор Центру політичних наративів демократії