ЗНАЧЕННЯ СИМВОЛУ І МІФУ У ВІЙНІ. АБО ЧОМУ ТЕПЕР В РОСІЯН ЖОДНИХ ШАНСІВ ВИГРАТИ

Випадок з розстрілом українського героя, котрий в оточенні російських катів з гідністю прийняв смерть, вигукнувши «Слава Україні!», емоційно відгукнувся у серцях багатьох українців. Адже в цьому персональному вчинку відображена вся та непохитність і стійкість українського народу, який ось уже рік стоїть проти жорстокого агресора, хоча мало хто вірив у такі шанси. Тому черговий воєнний злочин росіян – публічна страта військовополоненого – створила новий символ і міфологію довкола нього. Можливо, один із найвагоміших у цій війні після 24 лютого.

Чим довше точиться велика війна, тим більше людей охоплює апатія і невпевненість у своєму майбутньому та долі своїх близьких. Солдати після чисельних боїв стають виснажені, а мирні жителі втомлені від постійних бомбардувань і руйнувань. Але серед хаосу війни завжди народжуються символи та міфи, які допомагають підіймати дух людей. Це могла бути державна символіка, як от прапор чи герб, що нагадували про єдність і силу. Вони символізували надію, надихаючи солдатів боротися за свою націю, а мирних жителів – підтримувати їх.

Це стосується і символічних гасел. На початку повномасштабного вторгнення таким став указаний російському кораблю напрямок українським героєм з острова Зміїного. Тепер же гасло «Слава Україні! Героям слава!», яке використовували борці за незалежність у XX столітті, в сучасній російській війні набуло нового звучання і стало офіційним вітанням в українському війську.

Міф про хороброго воїна також відігравав вирішальну роль у народному піднесенні під час війни. Розповіді про героїчних солдатів, які ризикували і віддавали життя за свою країну, розповідалися та переказувалися, викликаючи у людей відчуття гордості та мети. Ці історії заохочували продовжувати боротьбу, навіть коли шансів на перемогу, здавалося, немає. Вони нагадували людям про їхні цінності та вірування, і давали їм відчуття єдності та мети.

Символи і міфи підтримували бойовий дух радянського народу у його боротьбі і перемозі над фашизмом в часи Другої світової війни (перемозі, яку москва намагається сьогодні монополізувати). Однак виявилося, що для нинішнього кремлівського режиму, в якого відсутня реальна ідеологія, абсолютно не потрібно шукати таких символів для мотивування росіян до участі у агресивній і несправедливій війні проти України. Пропагандистські вигадки з «бабусею з червоним прапором», «хлопчика Альошу» та багато інших не мають масштабного ефекту і поширюються тільки з ініціативи зверху, згідно з методичними рекомендаціями. Проте диктатору вдалося і без всенародних символів розбурхати і витягти назовні суспільну ненависть до того, що інша нація є незалежною і вільною розпоряджатися власною долею.

Поряд із цим, без подібної міфології не обійтися, якщо прагнеш підтримати волю народу до перемоги. І тут виникають аналогії з постаттю Жани д'Арк. Роль воїтельниці у народному піднесенні під час Столітньої війни полягала не лише в її воєнних перемогах, але й у її непохитній вірі та рішучості. Спалена живцем у Руані союзниками англійських інтервентів, вона стала символом надії для французького народу, який стикався з поразкою та відчаєм. Французи вийшли врешті переможцями у багатовіковому протистоянні, а Англія занурилася в горнило громадянської війни.

Бачення російсько-української війни крізь призму столітньої простежується в історика і політика Володимира В'ятровича. І цей концепт має свою логіку, зважаючи на екзистенційний характер нинішнього протистояння, що складно пояснити тільки природою путінського режиму. Українці остаточно утверджують своє право на незалежність і існування, продовжуючи боротьбу з часів національно-визвольних змагань 1917-1921 років. І слугують маяком для інших народів, котрі тоді також боролися, однак так і не змогли вибороти свою самостійність під уламками російського імперіалізму. Тому гасло «За нашу і вашу свободу» цілком може стати важливим символом у наступному етапі спільної боротьби проти московського диктату.

Коли війни нарешті закінчуються, символи та міфи залишаються в народній пам’яті, слугуючи нагадуванням про стійкість і силу людського духу в часи лихоліття.

Павло Лодин, виконавчий директор Центру політичних наративів демократії