ПОТОЧНА СИТУАЦІЯ У ПРИДНІСТРОВ’Ї ЯК ПРИКЛАД ЧЕРГОВОЇ ЗРАДИ МОСКВОЮ СВОЇХ САТЕЛІТІВ

Ось уже більше десяти днів, як Придністров’я, проросійський невизнаний регіон Молдови, залишається без газу, опалення й гарячої води. При цьому ситуацію ускладнюють віялові відключення електроенергії та перебої з постачанням навіть холодної води.

Щось подібне ми можемо спостерігати у прифронтових регіонах України, де поблизу ведуться бойові дії, або відбуваються ворожі обстріли цивільної інфраструктури.

Але все, ж порівнюючи ці два епізоди, на превеликий жаль, можна бачити у них як схожість, так і відмінність. Відмінність полягає у тому, що у Придністров’ї все відбувається в умовах мирної обстановки, у той час, як в Україні причини таких жахіть носять військовий характер та зумовлені повномасштабним вторгненням РФ. А якою ж є схожість? В обох випадках – це наслідки дій Москви, які вкотре доводять, що для неї мирні громадяни ніколи не були пріоритетом, особливо, якщо це не її громадяни. Причому, як у мирний, так і у військовий час.

Проте, у випадку проросійського Придністров’я, для багатьох таке ставлення може здатися дивним і неочікуваним. Адже підтримка Росією цього невизнаного регіону тривала кілька десятиліть поспіль.

Спробуємо зробити короткий екскурс в історію взаємовідносин Москви з її сателітами, чи навіть союзниками і ми побачимо, що зрадницькі дії зі сторони «білокам’яної» по відношенню до таких категорій держав/територій часто були нормою. Адже історія Москви як політичного центру Росії та її попередників, таких як Московське князівство, а згодом Російська імперія, СРСР і сучасна Російська Федерація, справді наповнена прикладами зради союзників та сателітів.

Такі дії, продиктовані імперськими амбіціями, прагненням до гегемонії та відсутністю стабільних принципів у зовнішній політиці. Прагнення до контролю над сусідніми територіями завжди превалювало над ідеєю співпраці на рівних. Зовнішня політика Москви часто базувалася/базується на прагматизмі, де мораль і договори поступаються місцем миттєвим вигодам. Москва часто сприймала/сприймає незалежність своїх союзників як загрозу для власної стабільності.

Разом з тим, такі дії не лише руйнують міжнародний імідж Москви, але й створюють глибокі конфлікти, які тривають десятиліттями. Довіра до Москви як до партнера постійно падає, а її сателіти та союзники змушені шукати захисту в інших альянсах.

Зокрема, однією з найяскравіших особливостей Москви у міжнародних відносинах була і є схильність до порушення угод, укладених із союзниками/сателітами, якщо це приносило/приносить політичну чи економічну вигоду. Наприклад, ще в середині 17 століття Московія уклала Віленське перемир’я з Річчю Посполитою, фактично зрадивши інтереси Української козацької держави, яку обіцяла захищати від зазіхань зі сторони польської шляхти.

Але навіщо шукати такі приклади в глибині віків? Багато їх ми можемо почерпнути і з 20 століття, коли Радянський Союз, що став спадкоємцем імперської Москви, посилив цю традицію. Одним із найбільш кричущих прикладів є пакт Гітлера-Сталіна (Молотова-Ріббентропа) 1939 року, який передбачав поділ Східної Європи між нацистською Німеччиною та СРСР. Хоча Радянський Союз позиціонував себе як захисник малих народів, він зрадив Литву, Латвію, Естонію, ввівши війська та окупувавши їх території.

Після Другої світової війни СРСР встановив контроль над країнами Східного блоку, включаючи Польщу, Угорщину, Чехословаччину тощо. Ці країни номінально були союзниками Москви, проте будь-які спроби самостійної політики жорстоко придушувалися. Угорська революція 1956 року та Празька весна 1968 року стали яскравими прикладами того, як Москва, зраджуючи ідеї незалежності та самовизначення, вдавалася до військової сили для утримання своїх сателітів під контролем.

У контексті Карибської кризи 1962 року Москва, використавши Кубу як плацдарм для розміщення своїх ядерних ракет, пішла на угоду зі США, що передбачала їх виведення. Це сталося без врахування інтересів Гавани, яка залишилася вразливою перед американським тиском. Куба сприйняла це як зраду, що підірвало довіру до СРСР.

У пострадянський період Російська Федерація продовжила практику зради своїх союзників та партнерів. У 2008 році Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії, порушивши територіальну цілісність Грузії, попри попередні зобов’язання щодо поваги до міжнародних кордонів.

Анексія Криму у 2014 році та підтримка сепаратистів на сході України є черговим прикладом порушення договорів та зради міжнародних зобов’язань. Будапештський меморандум 1994 року, в якому Росія виступила гарантом територіальної цілісності України, був проігнорований, щойно це стало вигідним Москві.

У 2020-х роках Росія продовжила свою агресивну політику, яка супроводжувалася зрадою союзників та партнерів. Повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році стало кульмінацією зради всіх домовленостей, включаючи Мінські угоди, які Москва формально підтримувала, але фактично саботувала. Військові дії та руйнування мирних міст демонструють цинізм Кремля у досягненні своїх цілей.

Крім того, Росія намагається маніпулювати своїми союзниками в ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку). Наприклад, у конфліктах між Вірменією та Азербайджаном Москва фактично зайняла нейтральну позицію, залишивши Вірменію без очікуваної підтримки. Це викликало обурення в Єревані та зростання антиросійських настроїв.

Не менш показовими є приклади маніпуляцій з іншими партнерами. Сирія, союзник Москви на Близькому Сході, стала об’єктом інтересу Росії лише як інструмент впливу у регіоні. Москва використовувала сирійський конфлікт для демонстрації своєї військової могутності, однак водночас економічна допомога була мінімальною, що підкреслює утилітарний характер цього партнерства.

І тепер, повертаючись до Придністров’я, слід зазначити, що Росія тривалий час підтримує регіон, використовуючи його як важіль впливу на Молдову. Попри декларації про захист російськомовного населення, Придністров’я залишається економічно ізольованим та залежним від Москви, яка використовує цей конфлікт для стримування євроінтеграційних прагнень Молдови.

Звісно, у нашому конкретному кейсі, є своя особливість – Росія навряд чи мала на меті зменшити підтримку Придністров’я. З її сторони – це вимушений крок, як і з виходом із Сирії. Але про те, що ресурси й можливості РФ ніколи не були безмежні (а особливо зараз вони не є такими) слід пам’ятати усім її діючим союзникам/сателітам, ну і тим, хто прагне потрапити в їх число. Рано, чи пізно такі «придністровські сценарії» можуть трапитися й з ними.

Отже, Історія Московії, Російської імперії, СРСР і сучасної Росії демонструє послідовність у використанні зради як інструменту зовнішньої політики. Зрештою, така політика лише посилює ізоляцію Москви у світі, залишаючи її без справжніх союзників. І приклад з Придністров’ям у цьому контексті є тільки черговим підтвердженням.

Олександр Руснак