ВИРВАТИ ЗУБ ІМПЕРСЬКОГО ДРАКОНА

В останні роки існування Радянського Союзу центральні власті для нейтралізації національних рухів щедро засіювали територію союзних республік своєрідними «зубами дракона», з яких виростали всілякі  «інтерфронти», тим самим, готуючи грунт для майбутнього організованого опору в місцях компактного проживання так званих «російськомовних». За невеликими винятками практично кожна республіка мала регіони з населенням, що не належали до титульної нації. У більшості випадку це були не автохтони, а спеціально надіслані особи в рамках добре продуманої стратегії по зміні демографічного складу населення. До прикладу, в Україні це були Донбас та індустріальний південь, в сусідній Молдові – лівобережжя Дністра, в Естонії – місто Нарва на північному сході тощо.

Питання самовизначення народів Радянської імперії було предметом політичної боротьби Бориса Єльцина проти союзного центру і Михайла Горбачова на рубежі 80-90 рр. минулого століття. Російський керівник грався в «демократа» і офіційно підтримав суверенітет республік. Але після провалу ГКЧП ця маска спала:  російське керівництво зажадало повернення «російських» територій у випадку виходу республік зі складу єдиної держави. Прихід до влади Володимира Путіна перевів імперську риторику в площину практичної і, багато у чому успішної, політики: росія зуміла зберегти, а десь і відновити свій вплив на нові незалежні держави, використовуючи у тому числі, й створені анклави, своєрідні «зуби дракона», як плацдарми військово-політичного і культурно-гуманітарного проникнення і контролю з наступною реінтеграцією до нової імперії.  

Але не все виглядає безнадійним. Супротив України російській агресії послабив російський експансіонізм на пострадянському просторі. У 2023 році попри супротив Москви, Азербайджану вдалося закрити «карабаське питання», повернувши контроль над колишньою автономією. Росія навіть не змогла залишитися учасником процесу і була змушена вивести своїх «миротворців» із зони конфлікту.

Ще одним місцем, де імперський дракон може втратити свій зуб, стає Придністровський регіон Молдови. Поглянемо спершу на внутрішні чинники. Перемога демократичних сил на президентських і парламентських виборах виявляє тенденцію до поступової зміни політичних орієнтацій молдовського населення у бік європейського вектора розвитку. З’явилася надія, що молдавани нарешті припинять бігати в зачарованому трикутнику між проєвропейськими, уніоністськими і проросійськими силами. По-друге, Придністровський регіон вже значною мірою економічно інтегрований в Молдову, а через неї – і в європейський ринок. Політичні і логістичні перепони все більше відштовхують місцеву бізнес-еліту від росії, якій все важче знаходити ресурси для підтримки своїх проксі в Тирасполі.

Зовнішні чинники також не менш промовисті. Виявилося, що сепаратистський анклав по суті нікому не потрібен, навіть самій росії, яка зараз не спроможна повною мірою використати його проти Молдови і України. Москва не зможе надати військову допомогу властям Придністров’я через відсутність прямого територіального доступу. Хоча, так звані придністровські збройні сили формально чисельніші і потужніші молдовських, але у випадку початку бойових дій Молдова може розраховувати на допомогу Румунії і України.

Таким чином, навіть побіжний аналіз свідчить, що склалися сприятливі умови для остаточного вирішення «придністровського питання». Це мабуть не буде виключно політико-дипломатичне дійство чи військова операція, а скоріш за все, комбінація обох. Спершу зацікавлені сторони повинні запропонувати місцевим елітам почесну капітуляцію у вигляді інтеграції до молдовського і, у перспективі, до європейського політико-економічного простору, а якщо цього буде недостатньо – то підключити й військовий компонент. Збройні сили України можуть надати допомогу владі Молдови, маючи при цьому і власний інтерес у вигляді ліквідації потенційної загрози з тилу українському угрупуванню на півдні. Отже, можливість вирвати ще одного зуба в російського дракона стає все більш нагальною і реальною.     

В останні роки існування Радянського Союзу центральні власті для нейтралізації національних рухів щедро засіювали територію союзних республік своєрідними «зубами дракона», з яких виростали всілякі  «інтерфронти», тим самим, готуючи грунт для майбутнього організованого опору в місцях компактного проживання так званих «російськомовних». За невеликими винятками практично кожна республіка мала регіони з населенням, що не належали до титульної нації. У більшості випадку це були не автохтони, а спеціально надіслані особи в рамках добре продуманої стратегії по зміні демографічного складу населення. До прикладу, в Україні це були Донбас та індустріальний південь, в сусідній Молдові – лівобережжя Дністра, в Естонії – місто Нарва на північному сході тощо. 
Питання самовизначення народів Радянської імперії було предметом політичної боротьби Бориса Єльцина проти союзного центру і Михайла Горбачова на рубежі 80-90 рр. минулого століття. Російський керівник грався в «демократа» і офіційно підтримав суверенітет республік. Але після провалу ГКЧП ця маска спала:  російське керівництво зажадало повернення «російських» територій у випадку виходу республік зі складу єдиної держави. Прихід до влади Володимира Путіна перевів імперську риторику в площину практичної і, багато у чому успішної, політики: росія зуміла зберегти, а десь і відновити свій вплив на нові незалежні держави, використовуючи у тому числі, й створені анклави, своєрідні «зуби дракона», як плацдарми військово-політичного і культурно-гуманітарного проникнення і контролю з наступною реінтеграцією до нової імперії.   
Але не все виглядає безнадійним. Супротив України російській агресії послабив російський експансіонізм на пострадянському просторі. У 2023 році попри супротив Москви, Азербайджану вдалося закрити «карабаське питання», повернувши контроль над колишньою автономією. Росія навіть не змогла залишитися учасником процесу і була змушена вивести своїх «миротворців» із зони конфлікту. 
Ще одним місцем, де імперський дракон може втратити свій зуб, стає Придністровський регіон Молдови. Поглянемо спершу на внутрішні чинники. Перемога демократичних сил на президентських і парламентських виборах виявляє тенденцію до поступової зміни політичних орієнтацій молдовського населення у бік європейського вектора розвитку. З’явилася надія, що молдавани нарешті припинять бігати в зачарованому трикутнику між проєвропейськими, уніоністськими і проросійськими силами. По-друге, Придністровський регіон вже значною мірою економічно інтегрований в Молдову, а через неї – і в європейський ринок. Політичні і логістичні перепони все більше відштовхують місцеву бізнес-еліту від росії, якій все важче знаходити ресурси для підтримки своїх проксі в Тирасполі. 
Зовнішні чинники також не менш промовисті. Виявилося, що сепаратистський анклав по суті нікому не потрібен, навіть самій росії, яка зараз не спроможна повною мірою використати його проти Молдови і України. Москва не зможе надати військову допомогу властям Придністров’я через відсутність прямого територіального доступу. Хоча, так звані придністровські збройні сили формально чисельніші і потужніші молдовських, але у випадку початку бойових дій Молдова може розраховувати на допомогу Румунії і України.
Таким чином, навіть побіжний аналіз свідчить, що склалися сприятливі умови для остаточного вирішення «придністровського питання». Це мабуть не буде виключно політико-дипломатичне дійство чи військова операція, а скоріш за все, комбінація обох. Спершу зацікавлені сторони повинні запропонувати місцевим елітам почесну капітуляцію у вигляді інтеграції до молдовського і, у перспективі, до європейського політико-економічного простору, а якщо цього буде недостатньо – то підключити й військовий компонент. Збройні сили України можуть надати допомогу владі Молдови, маючи при цьому і власний інтерес у вигляді ліквідації потенційної загрози з тилу українському угрупуванню на півдні. Отже, можливість вирвати ще одного зуба в російського дракона стає все більш нагальною і реальною.