НЕБЕЗПЕЧНА ІЛЮЗІЯ

Відбулася інавгурація Дональда Трампа, і політичне життя планети отримало новий імпульс. Щоправда, відповіді на запитання «Як закінчити російсько-українську війну» все ще немає, що стало очевидним під час інавгураційної промови 45-го президента США.

Чи є у Вас план, містере Трамп?

Сьогодні в команді Трампа намагаються не згадувати про те, що їхній шеф обіцяв під час виборчої кампанії посадити за стіл переговорів Володимира Зеленського і Владіміра Путіна впродовж 24 годин після обрання. Цього не сталось і перспективи зустрічі російського і українського президентів сьгодні далеко не очевидні. Більш того, бойові дії не стихають, російські війська продовжують просування на Покровськ, українські – утримують свої позиції на території Курської області РФ. Ракетним обстрілам з боку Росії Україна протиставляє атаки дронів на енергетичні і військові об’єкти ворога.

У своїй інавгураційній промові Дональд Трамп не згадав про російсько-українську війну, і це може свідчити про відсутність у його команді чіткого плану врегулювання найбільш значного на сьгодні у світі збройного протистояння. Заява держсекретаря США Марко Рубіо про прагнення завершити російсько-українську війну так, щоб вона не повторилась через кілька років – єдине, що наразі зрозуміло на цю тему.  

Не полишає відчуття, що у Вашингтоні очікують, наскільки успішним стане виконання угоди про припинення вогню між Ізраїлем та ХАМАС у секторі Газа, щоб потім використати вироблений там алгоритм для завершення російсько-української війни. При всій різниці між гарячими точками, принцип дроблення кроків назустріч одне одному і прагнення використати фактор тиску з боку США виглядає логічним.

Якщо формувати підходи до завершення російсько-української війни на підставі публічних заяв членів команди Трампа, складається приблизно наступний набір дій:  

- якнайшвидше припинення військових дій;

- введення європейських миротворців на лінію зіткнення між російськими і українськими військами;

- зняття з порядку денного питання про вступ України до НАТО;

- збереження санкцій проти Росії, уведених після початку широкомасштабної агресії проти України (хоча ці санкції й стали найбільшими у світі, стверджувати про їхній вбивчий вплив не доводиться).

- продовження у тій чи іншій формі військово-технічної допомоги Україні, причому акцент у її наданні зміщується на європейські держави.  

Скажемо прямо: роблячи ставку на критику адміністрації Байдена стосовно російсько-української війни, новий американський президент запропонував далеко не найбільш реалістичний план її припинення. Біда в тому, що цьому плану мало хто може заперечити, оскільки після обрання Дональда Трампа частина європейського істеблішменту впала у ступор.  На жаль, політика адміністрації Джо Байдена, яка не ризикувала передати Україні хоча б обіцяну зброю і намагалася допомогти Києву не програти, а не виграти, буде не лише об’єктом критики республіканців. Позиція США в 2022-2024 роках у підсумку призвела до серйозного виснаження потенціалу України, тоді як Росія переводить економіку на військові рейки. 

Небезпечні ілюзії

Розпочнемо із найбільш проблемного для Кремля факту – перебування українських військ на території Курської області. На початку лютого 2025 року цій  зухвалій операції ЗСУ виповниться півроку: вибити українських військових з власної міжнародно визнаної території росіяни не можуть. Теза Путіна про непорушність російських кордонів не витримала випробування протистоянням з Україною, і ця «червона лінія» виявилася далеко не виразною. Вибити українські сили з Курщини до інавгурації Трампа росіяни не змогли, хоча й доклали до цього чимало зусиль, включно з використанням підрозділів армії КНДР. Участь північнокорейців у російсько-українській війні – не лише свідчення її інтернаціоналізації, але й показник безпорадності світового співтовариства щодо недопущення її інтернаціоналізації. Які санкції можна ввести проти КНДР сьогодні, якщо її економіка завязана на російську і китайську? Питання видається риторичним.

Протяженість лінії бойового зіткнення між Росією і Україною сьогодні перевищує тисячу кілометрів. Нехай не на кожній її ділянці йдуть жорстокі бої, але російсько-українська війна залишається найбільшою у сучасному світі. Володимир Зеленський, виступаюи у Давосі, заявив, що знадобиться не менше 200 тисяч європейських миротворців, щоб забезпечити припинення вогню.  За чисельністю – це практично вся французька армія, решта збройних сил країн Старого Світу суттєво менша французьких. Міністр оборони Польщі Владислав Косиняк-Камиш заявив, що його країна не відправлятиме миротворців на лінію зіткнення сторін. Думаю, Польща буде не самотньою стосовно цього підходу.   

Виникає кілька запитань:

- Яким чином сформувати цей контингент і хто буде його утримувати на іноземній території? На підставі яких міжнародно-правових документів він буде діяти? На який термін буде розраховано мандат?

- Зеленський, судячи з його риторики, бачить європейських військових спроможними посилити ЗСУ, забезпечити стримування агресивних намірів Росії. Чи розділяють його прагнення в інших європейських столицях? Риторичні вправи з цього приводу на рівні президентів і прем’єрів поки не означають повністю відпрацьованої відповіді. ЄС і США значно охочіше допомагають Україні «витравниками війни» (технікою, боєприпасами, грошима), ніж серйозно розглядають перспективу направлення своїх громадян в зону реальної загрози їхнім життям. Варто розуміти, що можливі втрати серед миротворців отримають розголос у вигляді політичної кризи практично у будь-якій європейській країні, що візьме участь в операції.   

- Ще один цікавий нюанс: виходячи із геополітичних реалій, європейськими мипротворцями можуть стати представники країн-членів НАТО. Чи готова Росія до такого сценарію, якщо кремлівська пропаганда стверджує, що російська війська на території України воюють з НАТО? І якою буде реакція РФ на перспективу переміщення військовослужбовців держав Альянсу на кілька сотень кілометрів ближче до території Росії? Є відчуття, що відповіді на ці запитання ніхто всерйоз не намагався знайти.

Зрозуміти Путіна

Насправді усвідомити мотивацію російського президента сьогодні необхідно всьому світові. Путін не збирається вести переговори про мир, і більш того – він і його міньйони серйозно намагаються погрожувати НАТО продовженням бойових дій. Російські війська просуваються вглиб території України, немов би нагадують про унікальність ситуації. Важко уявити іншу європейську країну, котра би продовжувала чинити опір агресії яденої держави, втративши приблизно 20% території і значну частину людських ресурсів.   

Путін намагається заручитись згодою Заходу на публічне жертвоприношення України, інакше кажучи, йому потрібна не Ялта-1945, а Мюнхен-1938, показове знищення тих, хто впродовж більш ніж 1000 днів дозволяв собі розкіш опиратися російській агресії. Проблема американського (і європейського) політикуму полягає у тому, що там уважають Москву хоча й агресивним, проте передбачуваним учасником міжнародних відносин, наливаючи молоде вино нинішньої геополітичної реальності у старі міхи холодної війни. Ця помилка може дорого коштувати Заходу, оскільки Путін не має наміру зупинятись.  

Україні доведеться вирішити два надзвичайно складних завдання. Перше – переконати адміністрацію Трампа у своїй спроможності бути корисною, стати своєрідним броньованим їжаком на шляху російського ведмедя-людоїда. Мотивація тут проста: поки Україна воює, європейські партнери не стануть благати США про перекидання контингентів до Європи. Друге завдання полягає в умінні вести дискусію про способи демонтажу Російської Імперії, яка уміло прикидається Федерацією, нагадуванні про її військові злочини і небезпеки для цивілізованого світу.   

З об’єктивних причин Україна сьогодні являється європейським лідером щодо витрат на оборону. Але їй потрібні союзники, щоб привернути до себе увагу Трампа і його оточення, помічники і провідники по коридорах влади США. Необхідно оперативно вдихнути нове життя в утворений в липні Люблінський трикутник (Польща витрачає на оборону близько 5%, аналогічний обсяг з 2026 року вирішила вилідити Литва). Постійно бути у полі зору Вашигтона – ось, мабуть, рецепт виживання для України і алгоритм посилення безпеки інших країн Балто-Чорноморського регіону.     

Євген Магда, директор Інституту світової політики