ОДКБ – МЕРТВОНАРОДЖЕНА ГЕОПОЛІТИЧНА МРІЯ КРЕМЛЯ

Розпад Радянського Союзу наприкінці 1991 року не всі колишні союзні республіки сприймали однаково. Для одних це було остаточне прощання з імперією і повернення до власної європейської цивілізаційної сутності, для інших страх перед невідомістю, перемішаний з надією на майбутнє. Керівництво ж російської федерації розглядало це як тимчасове короткотривале явище, вважаючи, що після періоду «ігор в незалежність» нові держави захочуть зберегти високий рівень політико-економічної і безпекової інтеграції, що спостерігався в СРСР.

З цією метою на початку 1992 року поряд із утвореним СНД Москва запропонувала концепцію «єдиного оборонного простору», згідно з якою зберігаються стратегічні ядерні сили колишнього СРСР під єдиним (російським) командуванням, продовжується охорона зовнішніх кордонів тощо. Більшість членів Співдружності відкинули ці пропозиції, тоді рф запропонувала створити оборонний союз на кшталт НАТО, який зрештою був заснований у травні цього ж року в Ташкенті у вигляді Договору колективної безпеки. В жовтні 2002 року на його основі була створена Організація договору колективної безпеки (ОДКБ).

Російська пропаганда з самого початку намагалася переконати, що ОДКБ нічим не відрізняється від Північноатлантичного альянсу і є союзом рівноправних держав, при цьому виконуючи благородне завдання захисту суверенітету і територіальної цілісності його членів від зовнішніх загроз. З цією метою створювалися Колективні сили оперативного реагування (КСОР). Але насправді, з моменту створення, структури ОДКБ розглядалися як інструменту захисту теперішніх режимів, наприклад, в 2010 році організація допомагала киргизькому керівництву придушити масові заворушення. В іншому випадку, звернення по допомогу прем’єр-міністра Вірменії Н.Пашиняна під час вірмено-азербайджанської війни в Нагірному Карабасі восени 2020 року не було підтримано главами держав-членів ОДКБ. Це засвідчило наявність подвійних стандартів і неефективність організації.

Водночас для кремля ОДКБ завжди була геополітичним інструментом, що допомагав легітимізувати втручання рф на пострадянському просторі. Яскравим прикладом можуть бути події в Казахстані в січні нинішнього року, коли по суті вперше був залучений механізм проведення миротворчої операції Організації. Кремль мало зважав на обставину відсутності зовнішньої загрози для Республіки Казахстан: російському керівництву було важливо мобілізувати сателітів, провівши своєрідний «тренінг» можливої майбутньої операції «колективних сил» в Україні. Проте варто зазначити, що пори всі намагання, рф так і не вдалося отримати колективну підтримку військової агресії в рамках ОДКБ.

З кожним успішним ударом ЗСУ, звільненим кілометром української території ОДКБ все більше набуватиме вигляду мертвонародженої геополітичної мрії російської недоімперії.

Сергій Федуняк, стипендіат програми Фулбрайта-Кеннана; професор кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича