УКРАЇНА: ВСТИГНУТИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ

Трансформація Сполучених Штатів зі стратегічного партнера України в посередника, який просуває кремлівський порядок денний, серйозно стривожила Європу. Настільки серйозно, що в Лондоні тактично забули про Brexit і стратегічно прагнуть контактувати та взаємодіяти з Європейським Союзом. Однак слід розуміти, що без усвідомлення Старим Світом ролі України діяти успішно буде непросто.

Перш за все, варто зазначити, що російсько-українська війна почалася не в лютому 2022 року, а на вісім років раніше – із захоплення «зеленими чоловічками» Криму. Кремль відточив майстерність гібридного впливу не лише на Україну, але не зміг підкорити її собі. Рішення про повномасштабне вторгнення (хоча і з розрахунком на бліцкриг) свідчить, що Путіна не влаштовувала самостійність України. Ультиматум Москви країнам НАТО щодо «гарантій безпеки», озвучений у грудні 2021 року, свідчить про справжні наміри РФ. Їх нещодавно без натяків озвучив у французькій пресі давно відсторонений від ухвалення рішень у Кремлі Владислав Сурков. Ідеолог створення «Новоросії» заявив, що «русскій мір розширюватиметься настільки, наскільки Бог дозволить».

У лютому 2022 року загальноприйнятим геополітичним прогнозом був розпад України внаслідок нападу Росії, про підготовку якого західні розвідки знали ще з осені 2021 року. Мінімальна допомога напередодні вторгнення та її збільшення після усвідомлення здатності України вистояти – такими були реалії відносин. Зауважу, що і Європейський Союз, і Велика Британія – кожен політичний гравець у властивій йому манері – політично підтримали Україну, не вимагаючи натомість ділитися корисними копалинами, незалежно від їхнього місця в таблиці Менделєєва.

Багато років Україна була ключовим транзитером російського газу, виконуючи контрактні зобов’язання перед європейськими партнерами до останнього дня дії підписаного в грудні 2019 року контракту. З 1 січня 2025 року Україна припинила транзит російського газу своєю територією, але при цьому не втратила потенціалу своєї газотранспортної системи. Нещодавній показовий вибух на ГІС «Суджа» на території Росії – найкраще тому підтвердження. Нагадаю, що українські підземні сховища газу не лише найбільші в Європі, а й розташовані поблизу кордонів Європейського Союзу.

Україна втратила внаслідок агресії близько 20% своєї території, але досі ніхто не відповів на питання: «Яка інша європейська держава змогла б продовжувати опір за аналогічних втрат?». Україна балансує між статусами останнього лицаря Європи та європейської Попелюшки, які діють не зі страху, а за совістю, балансуючи, стікаючи кров’ю. Очевидно, що її переговори про вступ до Європейського Союзу будуть непростими, але визначити європейську ідентичність найбільшої держави континенту необхідно. Без України ЄС (і НАТО, якщо чесно, теж) не стане завершеним інтеграційним проєктом.

Українці не лише довели свою цивілізаційну приналежність до Європи, а й володіють у багатьох аспектах унікальним досвідом протидії російській пропаганді. Кремль веде війну не за території, а за свідомість жителів країн, які він розглядає як об’єкти експансії. Особливо цей український досвід важливий для держав Балто-Чорноморського регіону, де перебуває чимало українських біженців.

Російське вторгнення спричинило масову міграцію громадян України, багато з яких осіли в країнах Європейського Союзу. Серед лідерів за абсолютною кількістю прийнятих українських біженців – Німеччина, Польща, Чехія. Українські біженці зламали чимало стереотипів про людей, які втратили житло внаслідок бойових дій: у багатьох європейських країнах вони сплачують до бюджету більше, ніж отримують соціальної допомоги. На жаль, Україна запізнюється з програмою повернення біженців додому, і вони з великою ймовірністю залишаться в нинішніх країнах перебування щонайменше до завершення бойових дій з Росією.

На жаль, широкомасштабне російське вторгнення в Україну супроводжується величезною кількістю воєнних злочинів. З моменту завершення Другої світової війни Європа не бачила такої кількості розстрілів військовополонених, грабежів і знущань на окупованих територіях. Два роки тому Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента РФ Володимира Путіна та дитячої омбудсменки Марії Львової-Бєлової, яких підозрюють у викраденні українських дітей. Дії Росії в Україні ставлять руба питання про здатність Європи захищати свої цінності, що особливо актуально на тлі ще двох факторів – негативної трансформації міжнародної позиції США та зростаючої вседозволеності Росії.

Фактично Старий Світ прокинувся із наміром захищатися лише після виступу віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській конференції з питань безпеки. На жаль, до цього майже три роки європейські політики переважно не наважувалися ухвалювати непопулярні рішення. Не стану їх за це засуджувати, адже Путін не залежить від результатів виборів, тоді як у Європі політичний ландшафт постійно змінюється.

Тому в процесі переосмислення європейський істеблішмент може згадати про український оборонно-промисловий комплекс. Україна вже не країна, що продає надлишки радянської зброї, а держава, яка змогла налагодити виробництво й бойове застосування не лише дронів, а й бронемашин, далекобійних гаубиць і ракет.

Сили Оборони України сьогодні не лише найбільші в Європі, а й загартовані вогнем. Саме тому Кремль намагається нейтралізувати їх у переговорному процесі за участю Дональда Трампа. Тому ЄС і Британії необхідно оперативно переосмислити значення України для власної безпеки та грати активнішу роль в українських справах. Урешті-решт, найбільша у світі війна триває на території Європи.

Євген Магда, директор Інституту світової політики

ФОТО з відкритих джерел