ЄВГЕН МАГДА: «Я ПРОДОВЖУЮ ПИСАТИ СЛОВО «БІЛОРУСЬ» З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ»

27 липня відзначають День незалежності Білорусі. Після повномасштабного російського вторгнення і ролі білоруського режиму в ньому – як би Ви схарактеризувати фактичний стан  незалежності і суверенітету сусідньої з нами держави на півночі?

Олександр Лукашенко сам називав себе співагресором, наче і не було кілька років тому запевнень, що до України білорус може приїхати лише на тракторі, а не на танку. Проте варто наголосити, що перевірених фактів про безпосередню участь білоруських військових у агресії Росії проти України немає. Проте територія Білорусі стала плацдармом для вторгнення російських військ в Україну, з її території по Україні протягом березня – жовтня 2022 року було випущено сотні ракет, на білоруській території лікували поранених російських вояків. При цьому Україна зберігає дипломатичні відносини з Білоруссю, хоча віднедавна не має у Мінську свого посла (Ігоря Кизима звільнено з посади у червні 2023 року, і це означає, що новий посол України вручатиме вірчі грамоти новому президенту Білорусі). У лавах Сил оборони України воюють кілька сотень громадян Білорусі. Фактично білорусько-українські відносини перебувають на найнижчому рівні після відновлення незалежності наших країн у 1991 році.

Звичайно, останнім часом білоруська тема дуже часто звучить у контексті заколоту Пригожина. Як сприймати перехід "вагнерівців" на білоруську територію: це їх заслання як покарання чи навпаки можна очікувати використання як бойової сили в Африці або ж навіть у східноєвропейському регіоні?

Перш за все, варто сказати, що миротворчість Лукашенка під час заколоту Пригожина була фейковою. Це стає все більш очевидним. Накопичення кількох тисяч «вагнерівців» на території Білорусі, показові виступи перед ними Пригожина та Уткіна, цілеспрямоване поширення фейків – це все демонструє, що приватна армія Пригожина не збирається сидіти, склавши руки. Найманці вже мали кілька дрібних конфліктів з місцевими силовиками, тому чимало буде залежати від подальшої комунікації. Я б не скидав з шальок терезів і той факт, що перекидання «вагнерівців» могло стати димовою завісою для розміщення тактичної ядерної зброї у Білорусі. Або – як варіант – заміною одного фактору впливу на безпекову ситуацію в регіоні іншим.

Наскільки реальними є побоювання Польщі і країн Балтії з приводу "вагнерівської" загрози? Чи можемо говорити лише про інформаційне нагнітання?

«Вагнерівці» не зможуть ударити по Сувалках – для цього у них замало сил. Проте нагнітати напруження, маніпулювати, розхитувати ситуацію у Польщі, де розгортається парламентська кампанія, та Литві, де можливою є політична криза, їм, на жаль, цілком до снаги. Проте це буде насамперед інформаційно-психологічний тиск.

Що означає переміщення ядерної тактичної зброї на територію Білорусі, на Вашу думку, хто її контролюватиме?

Нагадаю, що Владімір Путін анонсував розміщення тактичної ядерної зброї у Білорусі ще у березні. На момент проведення саміту НАТО у Вільнюсі у середині липня 2023 року перевіреної інформації про розміщення тактичної ядерної зброї у Білорусі не було, проте західні медіа про це говорять як про доконаний факт. На мою думку, ми маємо справу з операцією інформаційно-психологічного впливу Кремля на настрої у країнах Балто-Чорноморського регіону, покликану дестабілізувати там ситуацію, породити тривожність, спричинити панічні очікування. Лукашенко радо пропонує Білорусь як майданчик для подібних провокацій, намагаючись зберегти лояльність Путіну на фоні практично повної втрати власної зовнішньополітичної суб’єктності. Контроль над ядерною зброєю можна віднести до категорії «вологих мрій» Лукашенка, проте навряд чи у Кремлі готові настільки суттєво збільшити вплив власного примхливого союзника.

Як оцінюєте ситуацію всередині білоруської опозиції та добровольців, котрі воюють в лавах ЗСУ? Чи можливі об’єднавчі процеси?

Білоруські демократичні сили змушені одночасно боротися проти спецслужб Лукашенка (доволі потужних) та з власними суперечками. Тут варто нагадати, що чинна у Білорусі модель суперпрезидентської політичної республіки накладає відбиток і на діяльність його опонентів. Білоруські опозиціонери витрачають чимало сил на взаємне поборювання. Завдати реальної шкоди керівному режиму його опонентам непросто з низки об’єктивних та суб’єктивних причин, а відсутність спроб об’єднатися викликає чимало запитань насамперед серед пересічних білорусів, яким у серпні 2020 року казали, що крах Лукашенка відбудеться за два-три місяці.

Полк Кастуся Калиновського – найбільший білоруський підрозділ у лавах Сил Оборони України, проте він нараховує кілька сотень людей. Сотні білорусів воюють і в інших підрозділах ЗСУ. Проте ідея збройної інтервенції до Білорусі силами «калиновців» та інших добровольців і раніше виглядала утопічною, а після перекидання «вагнерівців» до Білорусі практично втратила сенс.  Діалог між ПКК та соратниками Тихановської має епізодичний характер, остаточно подолати теперішні претензії їм поки не вдається.

Я вважаю, що білоруським демократичним силам було б доцільним взяти найкраще від подій 2020 року, сформувати ефективний політичний міф та намагатися будувати нову Білорусь зараз, попри обмеженість ресурсів та невизначеність з питанням відходу від влади Лукашенка. Їм потрібно створювати ефект світла наприкінці тунелю, а не зосереджуватися на тому, хто ненавидить Лукашенка більше. Ключ від зміни влади у Білорусі лежить у Москві, це зрозуміло, доки там не втратять можливість впливати на ситуацію у Білорусі, Лукашенка може змінити хіба що ще більш проросійський політик. На жаль, це цілком вірогідний сценарій.

Чи можемо говорити про причетність і відповідальність білорусів після закінчення війни? Чи тільки про відповідальність режиму Лукашенка?

Білорусь та Україна потерпають від невисокого рівня знань одне про одного. Ми маємо понад 1000 кілометрів спільного кордону, проте до останнього дивилися на сусідів крізь призму російської пропаганди. Кремль не перше століття просуває ідею про «слов’янське братерство», у якому лише росіяни можуть бути старшими братами, та «триєдиний слов’янський народ», у якому знову таки домінують росіяни.

Хочу нагадати, що у Білорусі існує потужний поліцейський режим, і поразка масових протестів, викликаних фальсифікацією результатів президентських виборів 2020 року, викликала потужні репресії. Практично всі лідери опозиції перебувають або у в’язниці або за кордоном, де шукають можливості для боротьби. Вона не завжди є успішною, це правда. Правдою є і те, що емігрували близько 10% населення Білорусі, і ця частина білоруської нації має стати для України головним реципієнтом меседжів, які ми намагаємося донести до білорусів як таких. Віри Лукашенку у українського політичного керівництва більше немає, проте свідомо йти на загострення відносин з Мінськом офіційний Київ не готовий. Проте сформувати позиції «Ми не матимемо справи з Лукашенком» та «Без демократичної Білорусі» не буде безпечної Європи» Україні ніщо не заважає.

Співучасть Білорусі в агресії Росії проти України завдала значної шкоди відносинам між нашими народами, проте ми не втратили шансу на їх відновлення після завершення війни. Це відновлення має відбуватися не через виплату репарацій та контрибуцій, а через діалог та порозуміння. Я ж продовжую писати слово «Білорусь» з великої літери, бо знаю, що переважна більшість білорусів війну в Україні не підтримує, сотні білорусів воюють за Україну, а тисячі допомагають у боротьбі з Росією словом та ділом.

Розмовляв Павло Лодин, виконавчий директор Центру політичних наративів демократії